Центр допомоги та логістики "Паляниця" продовжує рубрику "Історії війни". Це факти, свідоцтво про те, як звіряча агресія російської федерації зруйнувала мирне життя українців. Це історії переселенців, які були вимушені покинути рідні домівки внаслідок агресії російської федерації. Родина Родіних, з міста Слов'янськ, Донецької області. Далі - слово Надії.

Ми народилися і жили в Слов'янську Донецької області, Україна. Там жили і наші літні батьки. Там народилися наші діти, це наше рідне місто. Як більшість людей, ми звикли до свого будинку і доклали багато зусиль, щоб зробити його затишним і комфортним для проживання. Коли почалася війна, я продовжила працювати в нашій місцевій мережі бакалійних магазинів, щоб забезпечувати людей у місті та свою родину продуктами харчування. Мій чоловік, як і мама, інвалід, тому я була єдиним постачальником. Мені також доводилося доглядати за свекрухою та батьком. Ми забрали їх до себе додому, бо було небезпечно. Протягом 100 днів ми намагалися вижити в Слов'янську під бомбардуванням, без газу, води, світла тощо. У нас був кіт, велика собака кавказька порода, а коли почалася війна, ми також дали притулок покинутій німецькій вівчарці Мірі. Тому всім нам було важко знайти місце для переїзду та проживання. Спочатку моя свекруха, старенька жінка 72 років, вирішила евакуюватися і завдяки волонтерам змогла потрапити до Польщі. Потім мого сина волонтерським автобусом привезли до Рівного і вдалося знайти житло, мама-інвалід поїхала в Кам’янське і залишилася у дочки. Ми не змогли знайти будинок для оренди чи квартиру. Все було дуже дорого, а ще в нас була собака. Але далі залишатися в Слов'янську було неможливо і врешті ми з чоловіком вирішили поїхати в Кам'янське. Якась добра людина прихистила нас на своїй дачі, залишилося тільки доглядати за городом і косити траву. Ми залишили свого собаку кавказця, сусідка його погодувала, але він помер від серцевого нападу через гучний вибух. Коли ми приїхали в Кам’янське, нам трохи допомогли волонтери, надали нам продукти, це було дуже корисно. Ми сумуємо за своїм домом, але ми все ще тут. Наближається зима, і нам знову потрібно переїжджати, тому що в цій дачі немає опалення, туалету та гарячої води. Ми знайшли нових друзів, які допомогли нам знайти квартиру, яку ми можемо собі дозволити. Зміна умов і рівня життя видно на фото. Але ми вдячні, що ми живі, у нас є де спати і що їсти сьогодні. Майбутнє невизначене.